Спочатку нелегко було повірити, що тендітна посміхнена дівчина — це і є Оксана Маланчак. Оксана, яка проводить з’їзд у Львові, виснажливо працює сама та навчає інших. Ми давно планували розпитати її про цікаві та важливі речі. І ось нарешті цей день настав. #ProPodo говорив з Маланчак про те, як все починалося, про плани на майбутнє та ставлення до професії.
— З чого починалась твоя кар’єра, розвиток в професії, чому ти взагалі вибрала її?
— Коли навчалася в інституті (бо я фінансист-економіст-податківець), навчання було тільки півдня, а решту часу мені було скучно. Я ходила на всі курси, які попадалися. Підвернувся курс манікюру, а в мене завжди були довгі розмальовані нігті, бо малювати я вміла, художню школу закінчила. І я пішла на той курс для себе. Мама мені дала сто доларів і сказала: «Іди вчись, будеш мені робити манікюр». Я прийшла, виявилось, що це коштує триста доларів, а не сто. Але в мене в той час був день народження, просила всіх дарувати мені грош, і мама донедавна не знала, що це коштувало триста доларів.
Потім подружки дізналися, що я закінчила курс, почала їм робити манікюри. Потім подруги подруг, а далі хтось сказав: «Давай, почни робити педикюр». Я пішла на курси педикюру.
В результаті, коли закінчила 5 курс, вже на наступний день був повний запис, графік. Я дуже чітко пам’ятаю, що подологією я зацікавилась в той момент, коли прочитала статтю про діабетичну стопу. Тоді зрозуміла, що педикюр – це не просто процедура, а ще допомога людям, і практично ніхто в нас цього не робить. Зрозуміла, наскільки це важливо, і мені стало цікаво.
Був 2006 рік, коли я попала в Пластек, першими моїми викладачами були Лейла Черкезова, Шорена Кухалашвілі та Лариса Конона. Вони привили мені інтерес, любов до справи, дали зрозуміти, що в цій роботі є де розвиватися. Ти постійно зростаєш, і ось це розуміння, що ти «можеш, можеш, можеш» і у тебе немає кордонів – воно мені сподобалось.
В мене була квартира родичів, у якій я жила сама. Обставила повністю кімнату, купила крісло, яким хвалилася друзям. Вони приходили і казали: «Це можна було машинку маленьку купити». Відповідала, що вони нічого не розуміють. Як закінчила інститут, почала орендувати приміщення в салонах, потім був косметичний центр, а вже після народження дитини зрозуміла, що хочу власної практики.
В 2003му пішла на перший курс манікюру , в 2006му закінчила курси апаратного педикюру, а центр подології відкрила в 2014му.
— Тобто досить довго йшла до власної справи?
— Можливо, через те, що не розуміла, чого хочу. Я хотіла в цій сфері працювати, але в мене не вимальовувалася картинка.
— Не одразу зрозуміла, що це має бути власний центр?
— Так, спочатку я думала, що це має бути салон, потім зрозуміла, що салону мені не треба, і тільки після того, як потрапила на навчання до поляків і побачила їхній подологічний центр, визначилася: «О, це те, чого я хочу!».
До поляків я потрапила зовсім випадково, бачила роботи на їхній сторінці, мені стало цікаво, як вони працюють. Мова йде про центр Магдалени Хафезі-Хоєцкої. Вона – подолог в Німеччині, але сама – полька, відповідно, працює і розвивається в Польщі. Один з її центрів знаходиться в Жешуві, тож я просто вирішила поїхати спробувати. Щоправда, навчання в них тільки індивідуальне, воно є дуже дорогим, деякі курси набагато дорожчі, ніж в німців. Їхала і думала: «Боже, куди я їду? За таку суму, вчитися невідомо до кого, невідомо чому».
Коли побачила, що викладати буде хлопчина, на 4 роки від мене молодший, в якого загалом стажу було 4 роки, охопило розчарування. Але в перші двадцять хвилин зрозуміла, що приїхала недаремно. Не було жодної прив’язки до будь-якої торгової марки, ціна навчання відповідала якості. Викладач відповідав на всі мої питання, давав дуже багато практики.
— Як ви спілкувалися?
— Я розумію польську. Сестра живе в Польщі, тому в перший день я попросила в неї допомоги, бо не знала напевне, чи зрозумію все, що каже викладач.
Навчання розпочиналося о 9-ій, і в цей час я вже повинна була стояти у формі і чекати. Закінчували о 5 годині, але такого жодного разу не було, займалися до 6, 7, іноді и до 8 години. Півгодини на обід, ніяких перерв і постійна практика. Ті гроші, які заплатила, я відпрацювала по повній програмі. Була справжня ейфорія від того навчання.
Магдалена дуже гарно зробила : вона поєднала німецький досвід з польським менталітетом. Їхній менталітет близький до нашого. Потім я також їздила до них, дивилася, як вони працюють в своєму центрі, і тоді зрозуміла, що теж так хочу.
— З’явилась власна практика. Але ти не обмежуєш себе лише роботою в центрі?
— Я вже працюю не сама. Крім мене, ще є четверо майстрів.
— Тебе одразу серйозно сприймали? Не було насмішок, здивувань?
— Боялася цього, коли вперше проводила курс, коли до мене прийшли значно старші за мене люди. Але нічого подібного не відбувалося. Я завжди відчувала підтримку. Іноді я бачу здивування клієнтів. А від колег ніколи такого не було.
— Як ти зрозуміла, що готова навчати інших?
— Коли орендувала приміщення, до мене приходили майстри, просили навчити, я в індивідуальному порядку показувала. Майстрів ставало дедалі більше, треба було якось систематизувати всі знання, бо просто розказувати – це неправильно. Добре пам’ятаю, що під час вагітності писала програму, яку хочу давати, щоб все було чітко.
На перших офіційних курсах познайомилася з Оленкою, зараз вона є моєю правою рукою, виконує всі ті ж процедури, що і я. Я можу залишити центр надовго і поїхати, бо знаю, що все буде добре.
Коли я запропонувала допомагати мені, вона не дуже хотіла, казала: «Я ніколи не думала, що зможу з ногами працювати». Тоді вирішила 2 дні на тиждень приходити. Перший час ми працювали в парі, клієнти спочатку не хотіли йти до неї, а тільки до мене. Але я робила таким чином: починала роботу, а далі казала: «Оленка, дороби», — і йшла собі. Відповідно, клієнти почали звикати до неї.
Тепер, якщо я іду у відпустку або захворіла, Наталія обдзвонює моїх клієнтів і каже: «Оксани немає, можна я вас перепишу до іншого майстра?». А коли Олена захворіла, Наталія просто переписала її клієнтів до мене, не запитавши. І був випадок, коли прийшла клієнтка Оленки, сіла, дивиться на мене і каже: «Я не хочу до вас, я хочу до Олени». Тобто вже є клієнти, які суто її.
Я бачу, як вона працює і довіряю їй. Ми робимо збори, фотозвіти робочого дня, у нас є група, куди в кінці дня ми скидаємо фотографії і дивимося, хто що зробив за день. Тобто ми — команда і ростемо командою, підтягуємо одне одного. В нас немає такого, що це твій клієнт, і тільки твій.
Якщо прийшов клієнт, і хтось з моїх майстрів не може впоратися з проблемою, то він завжди кличе іншого на допомогу. Буває, що ми всі разом збираємося і думаємо, що це може бути. Так легше і цікавіше працювати.
Звичайно, хочеться в нашу команду залучити лікарів, але поки ми знайшли лише хірурга, з яким співпрацюємо. В нас є дерматолог, який розуміє, що ми робимо і чого від нього хочемо. Сподіваюся, що в майбутньому матимемо більше спеціалістів, бо ніг багато, а нас мало. Про конкуренцію на сьогоднішній день в такій великій країні мови йти не може. В нас є десь сто майстрів, гарних спеціалістів. Потрібно залучати людей, вчити і працювати в нормальних конкурентних умовах. Тим більше, якщо є конкурент, то завжди треба рухатися, а якщо нема конкурента, то ти застрягаєш.
— Розкажи трохи про Адріана Аркаду.
— В фейсбуці у польської колеги Каріни Шота я побачила дивного агрегата. Не зрозуміла, що це, почала читати. Далі знайшла Адріана. Написала йому, ми поспілкувалися, запросила його до Львова. Коли побачила, як він працює, я загорілася, але все одно до кінця не розуміла методу. Тільки коли пройшла у нього навчання по індивідуальній роботі з апаратом, коли почала працювати і дивитися ближче, що він робить, зрозуміла, наскільки логічна система.
Є один момент: все, що було показано на відео Адріана, – це, по великому рахунку, бізнес і реклама, що апарат може все. Але ми не робимо того, що показано в рекламі, бо в цьому просто немає логіки. Апарат шикарно працює, коли треба вивести кут, коли є великі запальні процеси. В основному з цим апаратом я працюю, коли клієнт неправильно обрізав ніготь, і цей кут треба доробити. У випадках, коли сильні запальні процеси, найкраще працює цей апарат. Вивертанням нігтів ми не займаємося. Зараз я спостерігаю, що всі спеціалісти, які пройшли навчання і побачили вживу, як воно працює, кардинально міняють свою думку про метод. Бо подивитися – то одне, а спробувати кожний інструмент – зовсім інше.
Ми зробили помилку, коли провели одне навчання в Україні, показове. Подивилися, купили апарати і спробували зробити одну модель, а далі всі почали працювати. Я сказала, що більше такого навчання проводити не буду, тому що майстри не зрозуміли суті, не вловили нюансів. В клієнтів була величезна біль, і були випадки, коли клієнти втрачали свідомість. Проблема полягала в тому, що є одне важливе правило в цьому методі – правильно виставити палець. Якщо палець зафіксований неправильно, всі дії будуть болючими. Тому на сьогоднішній день я кажу, що не продаю апарат, не проводжу одноденних семінарів, тільки повноцінне навчання.
— Скільки займає повноцінне навчання?
— Повноцінне навчання займає 2 дні практики, з них лише 1.5 години теорії. Але це перший рівень навчання, складні випадки без запальних процесів. І тільки після того, як майстер попрацює півроку, іде другий рівень навчання, це вже складні випадки з запальними процесами. Після того є можливість проходити інструкторський курс, його проводить тільки Адріан. Інструкторських курсів має бути 2-3, тоді вже є можливість викладати повноцінно. Тому що навіть після першого курсу, коли майстер починає практикуватись, виникають серйозні питання. Виглядає, що все дуже просто, а насправді кожного разу з’являються якісь нюанси.
Але я і Олена користуємося цим приладом кожного дня. Були такі випадки, коли наш адміністратор записувала клієнтів з аркадою на один час і мені, і їй. У нас один апарат, і нам просто не вистачало. Тобто цей метод використовується дуже активно. Всі говорять, що це дуже дорогий метод. Насправді, він не є дорогим. Початкові вклади є дорогими, але якщо врахувати, що апарат не зношується і потрібно докуповувати тільки розхідні матеріали , то терміном 5 років собівартість доходить 1.5 євро.
Це треба розглядати трошки з іншої сторони. В Росії вже працюють за цим методом, в Амстердамі почалося навчання. Сам Адріан – початківець, він не має відношення до подології, він випадково зробив свій винахід. Зараз він навіть рекламу іншу робить, перестав показувати ці вивернуть нігті, зрозумів, що не можна такого. Він вчився на своїх помилках і кожного разу, коли приїжджав, я бачила, як він росте. Він схоплює все на льоту, міняється, по-інакшому обробляє нігті, по-іншому фрезить. Спочатку він не вмів використовувати фрези, зараз прекрасно з ними працює. Ми його вчимо з одної сторони, а він нас – з другої.
Він дуже цікавий чоловік – і в плані спілкування, і в плані своєї роботи, і в плані харизми. Напевно, не було жодної людини, яка після навчання не захоплювалася ним. Він вміє говорити, доносити інформацію. Мене завжди дивувало, що клієнти приходять до нас, «айкають, ойкають», кричать, приходять до нього: «Адріан, ви- геній, дякую вам!». Їм захоплюються.
— Кажуть, в тебе є чарівна лінійка, якою ти виміряєш розміри взуття?
— Ця лінійка називається 12 + , я побачила це в Магдалени, коли читала її роботи про дослідження дитячої стопи. Коли з’явилась дитина, мені стала цікава дитяча стопа. В статті Магдалени побачила посилання на австрійський сайт, на ньому знайшла Інститут дослідження дитячої стопи. Замовила в них книжечку, переклала її з німецької мови, почитала, що там пишуть.
Робота інституту почалася 50 років. Коли студенти писали дипломні роботи, хтось пожалівся, що нема чого писати про ортопедію. Викладач спонтанно сказав: як це немає? Досліджувати можна все, що завгодно, хоча б взуття. І один студент почав досліджувати взуття. Він зрозумів, що у взутті є купа проблем.
Вони дослідили, що найбільша проблема в деформації дитячої стопи – це неправильний розмір взуття. Інститут, який займається дослідженнями, продає єдиний продукт – цю лінійку. В кожної людини, а особливо в дитини, взуття має бути на 12 мм більшим, ніж стопа. Вони дослідили близько 800 пар взуття, з них внутрішній розмір відповідав написаному у 17 парах. Були випадки, коли діти носили взуття на 5 розмірів менше, ніж потрібне.
Чому це можливо? Тому що в дитини не сформовані кістки і хрящі. А хрящі настільки еластичні, що вони зжимаються, нерви не до кінця розвинені. Тісне взуття піджимає пальчики, хрящі зжимаються, дитина може засунути ногу в надзвичайно мале взуття. З цього починається деформація. Друзі за моїм проханням замовили багато таких лінійок. Раджу батькам купувати додому такі лінійки, щоб бути впевненими, що їх дитина ходить у нормальному взутті.
— З’ізд подологів. Як прийшла ідея? Що було найважчим? Які були здобутки, враження?
— Тоді була по вуха закохана у Пьотра Білявського, який мені в Польщі викладав, закохана в його роботу. Я по сьогоднішній день його називаю «мій гуру». І мені дуже захотілося привезти його до Львова, щоб люди послухали, як він подає інформацію. Але тоді в них навчання буле тільки індивідуальним. Це зараз вони почали створювати групи.
В поляків є подологічне товариство, вони йдуть на кроків 5 швидше, ніж ми, і все одно в них офіційного державного визнання ще нема.
Хотілося привезти Магдалену, але Магдалена дуже зайнята людина і на такі пробні речі не їздить, тож я запросила Пьотра прочитати нам лекцію. Я розуміла, що людям приїхати на один день у Львів послухати Пьотра не буде цікаво. Потрібно додати ще якихось родзинок. Якщо чесно, всі свої з’їзди я завжди роблю під себе. Складаю програму так, щоб цікаво було мені, запрошую людей, яких мені цікаво послухати, і пишуі теми, які мені самій цікаві. Тож я запросила Пьотра та Адріана.
Ми мало звертаємо увагу на розвиток бізнесу, на продажі, комунікації з клієнтами і так далі. І я запросила ще лектора по комунікації. Я в той час почала спілкуватися з хірургом – він і хірург, і травмотолог, працює з ногами, колінами, венами. Я попросила, щоб він адаптував свою лекцію про артрити, артрози і т.д. під нас, тому що усілякі медичні терміни нам не завжди у голові вкладаються.
Таким чином склалася програма на 2 дні. Називати захід конференцією не могла, бо конференція – це обговорення та наукові дослідження. Я подумала: з’їжджаються подологи, значить, з’їзд подологів.
Перший з’їзд пройшов дуже легко, я навіть не очікувала. Потім, коли ми аналізували, зрозуміли: успіх у тому, що ми залучили професіоналів. Кожен момент робили не ми, а людина, яка вміє це робити. Я відповідала за програму, Наталія – за реєстрацію, все інше – залучали спеціалістів. Я думаю, що в кожній роботі так має бути. Людина має займатися тим, що вміє професійно.
— Скільки було учасників на першому з’ізді?
— 44.
— А на другому?
— 72.
— А на цей скільки очікуєте?
— Очікуємо близько 100. В цьому році інформації буде засвоєно більше, оскільки ми вводимо таку функцію, як синхронний переклад, економимо 2 години часу, які майстри можуть використати з користю для себе. А решта буде по плану – вчимося, їмо, п’ємо, гуляємо.
