Вона була відмінницею у школі і в житті звикла все робити на відмінно, адже вона – перфекціоністка. Вона – інженер-технолог за освітою, фахівець у виноробстві. У неї чотири доньки, вона не любить готувати, але готує дуже, дуже смачно. Авторка власного курсу та методики навчання, кількість випускників якої – понад 1000.
#ProPodo мала мрію – поговорити з Лейлою Черкезовою. І ця мрія здійснилася, а розмова вийшла змістовною і важливою.
– Лейло, розкажіть, будь ласка, як усе починалося?
— У професію я прийшла у 1994 році, тоді я кардинально змінила своє життя і зайнялася педикюром та манікюром. Моя інженерна голова ніяк не могла змиритися з тим, що педикюр на цьому етапі закінчувався, пробачте, тазиком. Мені це не подобалося. Тоді вже впав «залізний занавіс», ми отримували якусь інформацію з журналів. Наприклад, із «Бурди» ставало зрозуміло, що там, за кордоном, уже є зовсім інші технології, а ми цього всього не бачимо й не отримуємо. І коли я отримала у 2000 році запрошення на семінар, поїхала одразу, без сумнівів. І там я зрозуміла: це те, що мені потрібно!
У 2001 році я прийшла до апаратної техніки. Першим був герлахівський апарат, невеликого розміру, шумів він дико. «Пластек» працював із Герлахом напряму.
– Скільки часу минуло від того моменту, як ви потрапили на перший семінар, до того, як самі почали викладати?
— Рік. Але скажу чесно – рік був дуже плідним. Компанія запросила мене на своєрідну перевірку – послухати мене, як я працюю з клієнтом, як можу провести майстер-клас (це дуже важливо для викладача), оцінювали моє спілкування з учнями, уміння захопити, зацікавити. Перші проведені мною майстер-класи були дуже хвилюючими, руки тремтіли, адже такої великої аудиторії у мене раніше не було. Перевірок було кілька, усе пройшло «на ура!». Звісно, з великою теплотою згадую Олену Кліфус і Михайла Міхєєва. Лєна була керівницею напряму «Педикюр» у «Пластеку», Михайло стояв біля витоків київського філіалу фірми, створював у ньому навчальний центр. Ми й зараз підтримуємо стосунки, я їм дуже вдячна за їхню працю.
Тоді індустрія краси рухалася вперед широкими кроками, надолужуючи той величезний пропуск, який у нас був. Виставки проходили мало не кожного місяця. Ми літали Україною, містами і селами. Усюди, де це можна було показати, ми показували.
Після всіх перевірок компанія запропонувала мені спробувати себе в ролі методиста. Тоді у Києві саме організовувався філіал, офіс із навчальним центром при ньому – за аналогом російського. Мене відправили повчитися методиці, і з того часу, з 2001 року я офіційно працюю та викладаю в компанії.
Спочатку, звісно, було дуже важко. Презентація має повністю відображати, як виглядає ця процедура. Найголовніше питання, яке всі студенти і бажаючі навчитися цій професії задавали, яке всіх хвилювало: «Як перевести клієнтів, які вже звикли до класичного педикюру, на апаратну техніку?»
Серед тих, хто приходив на навчання, було багато майстрів, яких надсилали до нас власники салонів із настановою: «Ну, сходи, послухай, що там будуть говорити!» Їх хвилював і надихав антураж кабінету – гарне, дороге крісло, вишукана раковина і таке інше. Їм здавалося, що весь цей антураж дає можливість перевести процедуру педикюру на вищий ціновий рівень. На жаль, часто на цьому все й закінчувалося.
Тоді ще не було смартфонів та іншої сучасної техніки, непросто було показати на прикладах і донести до учнів саму суть процесу. Але мене слухали і вірили мені, тому що я була фанатом цієї техніки. Коли я навчилася апаратного педикюру, я сказала: «Усе, що було раніше, потрібно просто забути і викинути!» Я завжди наводила порівняння: наче з трактора одразу пересіла на мерседес.
У кабінеті Лейли Черкезової: подарунок від #ProPodo — на почесному місці!
Нам потрібно було зацікавити людей. І я методично захоплювала учнів, пояснюючи, що це сучасна техніка, і нею обов’язково треба оволодіти. Переваги я показувала на майстер-класі: подивіться, як м’яко, як дбайливо це відбувається! Таким чином я залучала нових прихильників.
— Тоді ще не приділяли такої уваги дезінфекції та стерилізації?
— Ще ні. Хоча про СНІД уже писали, і люди були налякані. До того ж у нас була санепідстанція, яка, це не секрет, вважалася великою загрозою для салонів краси. Але насправді перевірок як таких не було. Так, були інструкції, але якою була мета перевірок?
— Отримати гроші.
— Так, на жаль. Мені було важливо пояснити учням, наскільки важливо дотримуватись усіх вимог для них самих. У першу чергу – для їхнього здоров’я та безпеки, а зовсім не тому, що може прийти перевіряючий і оштрафувати їх. Проте сьогодні всі вже знають, що проведення таких заходів, як дезінфекція та стерилізація у кабінетах, має величезне значення. Тоді нам доводилося доносити це до всіх, бо інформації було мало.
— А зараз її вистачає?
— Зараз так. Тоді професійних журналів взагалі не було. Тепер же у професійні журнали запрошують друкуватися спеціалістів, які вже зарекомендували себе, мають певний рівень. Я почала друкуватися з 2003 року. І друкувалась, доки мені не принесли на редагування статтю про врослий ніготь, написану для такого журналу. Я поцікавилася, хто автор. Мені відверто відповіли: «Це наш менеджер». Я запитала: «А вона має стосунок до нашої професії?» Виявилося, що ні.
Такий підхід мене обурив, і я пригрозила, що припиню співпрацю з виданням. Було ще кілька випадків, коли я зустрічала в різних журналах подібні некоректні публікації. Особливо обурює, що ці журнали читають усі, а отже, багато хто отримує хибну інформацію. А нам потім доводиться пояснювати учням, що в таких-то публікаціях була подана недостовірна інформація, і розбирати по пунктах, що саме було не так.
— Добре, журналів вистачає. А як із рештою літератури, з книгами?
— Їх взагалі немає. Та й сам процес навчання у нас доволі уривчастий. В Україні зараз чимало шкіл. Але як вони виникають? Часом із трьох людей раптом виростає школа. Вибір методик і викладачів у таких школах не завжди відбувається за принципами логіки. Часто власники керуються насамперед не ефективністю навчання професії, а комерційною вигодою. Стандартів ніяких немає.
Зараз ми вже можемо запрошувати для проведення різних семінарів спеціалістів із інших країн. На етапі становлення професії про це неможливо було навіть мріяти! Школи виростали як гриби, але тільки одиниці могли поїхати до тієї ж Німеччини навчатися та стажуватися.
Учням непросто орієнтуватися в такому різноманітті шкіл. Як зазвичай обирають? Найчастіше – за ціною. Ще, звісно, враховують розташування: не всі готові поїхати надовго, залишивши родину, роботу. Вибір не завжди виявляється вдалим. Проте зараз навчальні центри вже мають свої інформаційні матеріали, каталоги. Часто це відбувається завдяки партнерству з якимись закордонними школами. Конкуренція, звісно, теж впливає на навчання – можна проводити опитування, читати відгуки про школи в інтернеті. Тому зробити вибір стало трохи простіше.
Але навчальної літератури немає, є лише декілька перекладених книг, адаптованих для нашої країни. Адаптувати видання – вкрай важливо, адже в наших країнах є суттєві відмінності у цій сфері. Почнемо з того, що за кордоном є така професія. А у нас?
Прикро, що є люди, які витрачають чималі гроші на навчання тільки тому, що не дослідили ситуацію, не вивчили питання, не розставили пріоритети. Прийшли, витратили гроші й навіть не підозрюють, що вони на хибному шляху. Мене часто запитують: «Ви стільки років навчаєте, як ви реагуєте на те, що ваші учні досягають певних висот?» Я відповідаю словами відомого медика-викладача: «Ви навчаєте, а вам не страшно, що колись ваші учні навчаться і підуть? – Ні, мені буде страшніше, якщо вони не навчаться і залишаться в професії!»
Я мрію, щоб усі охочі навчатися мали можливість отримати однакову базову освіту. Я наголошую, базову! А далі вже кожен має можливість розвиватися так, як у нього це вийде. Але це стандартне базове навчання має надаватися в навчальних закладах державного зразка. Тоді буде легше.
— Але в цьому підході є підводні камені, про які нечасто говорять. Уявімо, що так і сталося. Створені якісь середньо-спеціальні державні навчальні заклади. Вас і інших наших авторитетних спеціалістів запрошують туди працювати. Зарплати викладачів державних навчальних закладів, звісно, не такі, як у власників приватних шкіл чи власних практик. Наскільки наші метри й авторитети були б до цього готові?
— Я думаю, що будуть готові. Фанатів нашої професії багато. До того ж це не виключає твою приватну практику. Ось подивіться: я зараз викладаю в Києві, а живу та працюю в Одесі, де у мене є власний кабінет. Я готова викладати за невелику зарплатню!
— Ще один момент, якого бояться майстри старшого віку. Вони, наприклад, кажуть: «Мені 45 років, і якщо зараз запровадять державний стандарт, то я повинна буду піти навчатися з 16-річними дівчатами, щоб отримати диплом. А якщо ні, то держава не видасть мені ліцензію, і я втрачу право працювати?»
— Це різні речі. Отримання ліцензії від нас не вимагають, а ось базовий курс необхідний для всіх! І якщо майстрові вже за 40, вона працює, то вона збереже свою нішу і продовжить працювати. У всьому світі вважається: хочеш – можеш іти вчитися навіть у 80 років! Ми ж зараз говоримо про молоде покоління, яке шукає себе і не може знайти.
— Якою має бути тривалість такого базового курсу?
— Усе залежить від програми. Я орієнтуюсь на закордонний досвід. Там це трохи по-іншому: в деяких місцях цей курс прирівнюється до вищої медичної освіти. У тих місцях, де він відповідає рівню нашої професійно-технічної освіти, курс зазвичай триває два роки. Цього достатньо. Він складається з теорії, великої кількості практичних занять, іспитів. Такий курс охоплює багато супутніх предметів і дає можливість набути реальні практичні навички. Сьогодні у нас навчальні центри проводять короткострокові програми, а хотілося б системної базової освіти.
— Як називатиметься такий фахівець, який отримав базову освіту?
— За кордоном фахівець-подолог – це технік, який має медичну базу на необхідному рівні. Це людина, яка працює руками. І ми мислимо так, що як там, так і тут ми будемо техніками, будемо виконувати технічну роботу. Лікуванням подологи не займаються – це не наш профіль, це прерогатива медиків.
— А професія майстра педикюру як така? Вона зникне?
— Думаю, з часом вона видозміниться, як зараз в Америці та Європі. У них поділ: є салони краси, де можна підпиляти й пофарбувати нігті, зробити пілінг стопи. І є подологічні центри та кабінети (наприклад, як стоматологічні), де будуть надавати допомогу охочим.
— Хто має стати рушійною силою на шляху до таких змін?
— У нас є гарний, міцний кістяк. Просто об’єдналися люди, які живуть цим, які хочуть донести знання до охочих. Я сподіваюся, що поступово ми прийдемо до необхідності стандартизації, можливо сертифікації, градації якихось рівнів майстерності. Шкода, що в нас немає державної підтримки…
— А скільки часу Німеччина йшла до визнання професії?
— Ой, довго! Офіційно – тільки у 2000 році. А перші роботи з подологічної практики починалися ще у 60-х роках. Але, на щастя, у нас є досвід наших закордонних колег, тож будемо сподіватися, що нам вдасться швидше пройти цей шлях. І найголовніше – у нас є європейські колеги, готові допомогти нам подолати всі перешкоди. Коли ми, скориставшись цією допомогою, заявимо про себе, то можна буде рухатися далі – у бік освіти.
У Харкові на конференції по скобі ORA® Олена Друк-Драйлінг представила Лейлу Черкезову Брігітте Ратенов як людину, яка стояла біля витоків професії в Україні. Пані Ратенов зазначила, що була приємно вражена рівнем професіоналізму українських колег.
